Увійти
Опубліковано в Новини організації

13

бер. 2018

Правозахисниця і журналістка Ольга Веснянка: Гасло права жінок – права людини’ саме про видимість жінок

Матеріали сайту Української Гельсінської спілки з прав людини

Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну».

Міжнародний день боротьби жінок за свої права (8 березня) офіційно на світовому рівні запроваджено Організацією Об’єднаних Націй у 1975 році під час Міжнародного жіночого року. Цій знаковій події передувала чимала історія боротьби жінок за свої права. Влітку 1975 року в Мехіко з нагоди Міжнародного року жінок відбулася Перша всесвітня конференція про становище жінок. Наступні світові конференції проходили в 1980 році (Копенгаген), 1985 році (Найробі), 1995 році (Пекін). Особливо важливою вважається Пекінська конференція, адже на ній були прийняті Пекінська декларація та Платформа дій, історична дорожня карта, підписана урядами 189 країн. Документ передбачає розбудову такого світу, де кожна жінка та дівчина мають змогу реалізовувати свій вибір (чи то брати участь у політиці, чи отримувати освіту, і, що найважливіше, проживати у суспільствах, вільних від насильства та дискримінації).

Українська гельсінська спілка з прав людини долучається до міжнародної правозахисної спільноти щодо відзначання цієї дати і пропонує інтерв’ю із авторського проекту гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну» із правозахисницею і журналісткою Ольгою Веснянкою, яка чимало років працює в Україні у сфері забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків.

 завантаження (2)

Ольга Веснянка – правозахисниця, журналістка, редакторка, тренерка. Навчалась в Українській школі політичних студій, закінчила курси «Digital Future Journalism» Києво-Могилянської школи журналістики. У медіа працює з 1998 року, зокрема, на ТРК «Ера», 5 канал, радіо Свобода, Deutsche Welle, Insider, Громадське радіо. Матеріали на теми протидії сексизму, рівних прав здобували визнання на різних журналістських конкурсах, зокрема, «Честь професії», European Media Neighbourhood Awards. Авторка критичних матеріалів із проблематики сексизму в українській політиці та суспільстві (наприклад, про сексистські заяви Януковича у Давосі (зима 2011 року), тренера «Шахтара» Мірча Луческу  (влітку 2011 року) тощо), як і тем прав людини.

Кілька років проводила покази документальних фільмів на соціальні теми, зокрема, з тематики домашнього насильства, гендерної рівності, жіночого активізму. Ольга Веснянка – одна з ініціаторок фестивалю «Білоруська весна» в Україні; співініціаторка (разом з Олександрою Бінерт)  «Українського кіноклубу у Берліні».

16265993_1409011569150421_7911063585262322393_n

Координувала власний проект Київський медіа-кіноклуб, раніше вела кіноклуб на Андріївському узвозі. Співпрацює з провідними жіночими організаціями України: «Жіночий консорціум України»«Український жіночий Фонд», ромський жіночий фонд «Чіріклі».  На Євромайдані була учасницею «Жіночої сотні ім. Ольги Кобилянської».

Є співзасновницею і активісткою «Поваги. Кампанії проти сексизму в українській політиці та ЗМІ», експерткою Коаліції з протидії дискримінації в Україні, тренеркою курсу «Толерантність і недискримінація в роботі поліції», членкинею наглядової ради ВБО «Точка опори».

Окрім того, Ольга Веснянка – гостьова лекторка онлайн курсу «Жінки і чоловіки: гендер для всіх» на платформі Prometheus. Жила і працювала у Запоріжжі, Києві, Одесі, Штутгарті.

 12006345_1176790049002987_2002567093283978273_n

  1. Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Думаю, з дитинства і юності. З одного боку, вдома була чимала бібліотека, зокрема, «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, різні репринтні видання, твори філософів, підшивки з журналу «Новый мир», надто у період з 1991 року, перші майже самвидавні видання літератури «Розстріляного відродження». Вже у школі не погоджувалася з радянською подачею матеріалу, наприклад, про Горького, приносила з дому його «Несвоевременные мысли», у цілому жахала тоталітарна система, яка нищила людину і її свободи, про що взнавала з літератури і розповідей мами і тата.

З іншого боку, в мене є башкірське походження, й коли підлітком зіштовхувалася з побутовою ксенофобією, хотіла їй протистояти, бачила і в цьому несправедливість, знову ж таки, читала, наприклад «Етногенез і біосфера Землі» Льва Гумільова.

Зростала у 1990-ті, коли на вулицях індустріального Запоріжжя було багато гендерного насильства. Сама з ним зіштовхнулася, як і попросту знайомі дівчатка у віці 13-15 років. Якось у лікарні подружилася з дівчинкою, яка говорила про таке, ще й групове насильство щодо неї у її 9 років. Звісно, це все відбувалося поза увагою правоохоронних органів у ті часи. Тому коли «жартують» зараз, що гендерне насильство, «це коли жінка мене сварить», не сміюся.

Далі вже у Києві долучилася у 2003 році до Amnesty International. Саме тому, що йдеться про протидію тортурам, ксенофобії, міжнародну солідарність, домашнє насильство, є простір для власної діяльності, залученню інших. Розбудовували колись разом з Галиною Бочевою (зараз працює у моніторинговій місії ООН з прав людини), Юлією Нузбан (нині у Міжнародному кримінальному суді у Гаазі), Юлією Лісовою (адвокатка в Одесі) молодіжну мережу Амністії, проводили акції, кампанії, кінопокази на теми прав людини, писали петиції й збирали підписи.

Вважаю себе «дитиною Amnesty», тобто активісткою, вихованою на цінностях прав людини і міжнародної солідарності. Це те, що єднає мене з багатьма у світі. Зустрічала пізніше й викладачів вишів у Європі, чи депутаток Бундестагу, як Бербель Кофлер, які мають подібний досвід.

Пізніше Amnesty International Ukraine запросили мене працювати, моніторити прояви ксенофобії і расизму. Йдеться і про мову ворожнечі, і злочини на ґрунті ненависті. Паралельно я працювала у медіа, постійно звертаючись до тем у сфері прав людини. Тобто, я не вирішувала працювати у цій сфері, а так склалося, що часом у правозахисній діяльності це ставало і роботою.

  1. Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Передусім, це – активізм в Amnesty International (чимало освітніх заходів). Також варто згадати школу з прав людини від Харківської правозахисної групи у 2007 році. Взагалі це – щорічна школа, нещодавно з’їжджалися на школу поглибленого рівня для тих, хто раніше випустилися.

Окрім того, я проходила школу для організаторів шкіл з прав людини (УГСПЛ, Норвезький гельсінський комітет) дуже давно, з якої пішла програма «Розуміємо права людини», де ми розробляли вже освітні програми, разом, наприклад, із Олександрою Матвійчук і Костянтином Реуцьким.

Це і навчання, зокрема, від Бюро з демократичних інститутів і прав людини  (БДІПЛ) ОБСЄ для тренерів з теми «Злочини на ґрунті ненависті»; навчання, корисне мені як тривалий час організаторці кінопоказів на теми прав людини у програмі «Кіно без кордонів» (Cinema without Borders, Амстердам, під час Amnesty International Film Festival) близько 10 років тому.

Багато дають поїздки з вивчення досвіду в інших країнах, зокрема до Швеції на тему «Економічний зиск від гендерної рівності», до Німеччини, знайомитись з тамтешнім жіночим рухом.

завантаження (1) 

  1. З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Недискримінація, злочини на ґрунті ненависті, мова ворожнечі, протидія гендерному насильству, тематика прав жінок, дотримання прав людини щодо ромського населення.

Коли йдеться про дискримінацію, йдеться про обмеження прав за різними ознаками. З цікавістю долучуся зараз до проекту з робочою назвою «Трудова інклюзія», який у партнерстві з багатьма втілюватиме в життя Центр зайнятості вільних людей, продовжуючи чудову роботу у цьому напрямку колег з ВБО «Точка опори».

Упевнена, продовжу співпрацю з Конгресом національних громад України, працювали над рекомендаціями щодо протидії ксенофобії щодо ромського народу в Україні. Буде добре, якщо зможемо хоч щось з потрібного, разом з колегами у правозахисному русі добитися, досягти. І не лише у правозахисному, потрібне розуміння всіх – освітян, місцевої влади, поліції, міграційної служби, медіа….

Сподіваюся, триватиме кампанія «Дискримінація обмежує! Протидія», надалі вручатиметься антипремія «Дискримінатор року».

Мала честь бути тренеркою курсу «Толерантність і недискримінація у роботі поліції» в Києві, Одесі та Запоріжжі. З цією тематикою працюю не лиш, як правозахисниця, активістка чи тренерка як у співпраці з жіночими, ромськими чи медіаорганізаціями, як Інститут розвитку регіональної преси, а й у медіа, як журналістка і редакторка. Зокрема, на Громадському радіо, у програмах Ромського радіо Chiriklo.

Хочу згадати ще серед дружніх до прав людини інституцій й організацій: Центр інформації по права людини, Офіс Уповноваженої ВР з прав людини.

  1. Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Завжди. Не можу згадати дня з часу свого залучення до громадянського суспільства, щоб минув без хоч і маленької, проте дії назустріч рівності, назустріч правам жінок. Крім підняття проблем і певного просвітництва, що можна робити завдяки медіа, журналістиці і кінопоказам, – активізм і участь в кампаніях.

Користуюсь нагодою розмови, і кажучи про кіно, запрошую охочих 13 березня на показ документального фільму Олени Федюк «Заробітчанський шлях» у «Кінопанорамі», поговоримо після про міграцію, включно з темою трудової міграції жінок. Та на чудовий фестиваль Docudays UA, який спершу базується у Києві, потім мандрує Україною. Попередньо – 29 березня пройде дискусія на тему гендерного вуличного насильства, візьму участь.

Запам’ятався досвід тренінгів «Поняття та форми гендерного насильства в умовах військового конфлікту на Сході України: принципи журналістського реагування», з якими ми з УЖФ та UNFPA, коли запускали роботу мобільних бригад, об’їхали всі 5 регіонів, що найбільше зачепили військові дії – Донеччина, Луганщина, Запоріжжя, Дніпро, Харків. Говорила з колегами, які працюють з жінками, що страждають від гендерного насильства, ці історії жахають. Водночас, в умовах звичної такої безкарності і замовчувань, звинувачень потерпілих, все ж є надія.

Надія там, де надають допомогу потерпілим. Такої допомоги все ще замало. Потрібні притулки для потерпілих, цього можуть добиватися місцеві депутатки і депутати у себе в містах і областях. Тут надія, зокрема на місцеві депутатські об’єднання «Рівні можливості». Попри криміналізацію домашнього насильства, така потрібна Стамбульська Конвенція проти домашнього насильства щодо жінок і дітей все ще не ратифікована.

Пригадую промоцію ідей гендерних політичних квот. Вони ніби з’явилися, та все ще відчувається опір системи, нерозуміння, як раніше у ЦВК, так і з боку політичних сил. Якщо певна група людей не представлена у виборних органах влади, отже, і проблеми цієї групи не вирішуються. З цього бачу необхідність у просуванні рівних можливостей, певних тимчасових заходів з підтримки жінок у політиці. Адже щодо цього показника Україна так і не досягла Цілей розвитку тисячоліття, тепер стоять вже нові – Цілі сталого розвитку. Тобто, добиваєшся одного кроку вперед, і його треба щоденно відвоювати, щоб знали, використовували, розуміли. Та за першим кроком йде наступний.

Те саме щодо гендерної сегрегації на ринку праці. Що ж тут до прав людини, спитаєте? На практиці, йдеться не лиш про стереотипи чи упередження, а й про конкретні випадки дискримінації за статтю та сімейним станом, сексуальні домагання. У ці дні проходить всесвітня Кампанія на підтримку Конвенції МОП проти гендерного насильства на роботі (#23Days #StopGBV). Рада, що в Україні її підтримує Незалежна медіа профспілкаКонфедерація вільних профспілок України.

Є поступ, невеличкий, зате помітний у розширенні посад у ЗСУ для жінок, професій, які можуть мати жінки. Знову ж, окрім добиватися змін, слід щодня діяти, аби ці зміни не залишилися лише на папері, чи не стали сучасним окозамилюванням совєтського штибу.

У жінок у науці, силах безпеки, політиці, економіці часто менше можливостей ще й не тільки через інституційні перешкоди, а й бо просто суспільство у цілому звичне до чоловічого лідерства. Тому жінок у всіх процесах слід робити видимими. У цьому теж допомагає кінематограф і медіа, кампанії. Гасло «права жінок – права людини» саме про видимість.

Так само у сфері прав людини, слід приділяти увагу потребам жінок, які зазнають множинної дискримінації. Чи тим, кому нелегко самим говорити, бо ж на перших шпальтах, – політологи і політичні блогери, включно з міністрами. А не жінки, які мешкають у «сірій» зоні, й не мають належного доступу до медицини, чи ромські жінки на Закарпатті, які живуть там, де немає доступу до питної води; чи, сухо кажучи, особи без громадянства, – жінки на Одещині, які й не знають, як отримати ідентифікаційні документи, та й система ця негнучка. Часом складається враження, що є дві дійсності – перша, де живуть заможні люди, які на айфони завантажують додатки і обурюються політиками, які сваряться між собою за крісла; й друга, де люди виживають, жінки самотужки виховують дітей, заробляють на хліб і доглядають стареньких.

11234914_1134019773280015_8758802905419626733_n

  1. На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Почнімо зі скасування смертної кари. Далі – сам дієвий правозахист. Помітною є робота Харківської правозахисної групи, Української гельсінської спілки з прав людини, чималої кількості організацій та ініціатив, так само як і індивідуально – небайдужих знавців і знавчинь права, адвокаток і адвокатів. Навіть те, що до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) так багато звертаються з України, свідчить про добре знання цієї можливості і усвідомлення, що чиниться несправедливість.

Є закон проти дискримінації, криміналізоване домашнє насильство, є «Ромська стратегія». Не найліпші, рамкові, та є.

Так, як працюю у неформальній освіті, чимало розроблено курсів з прав людини для різних аудиторій. В багатьох випадках люди, коли порушують їх права, скаржаться не у системі правосуддя, а йдуть до медіа і правозахисту. Є довіра, є знання, є досвід.

Потроху з цим рахуються ті, хто ухвалюють рішення, чи досвідчені правозахисниці чи правозахисники (Катерина Левченко, Аркадій Бущенко) йдуть ухвалювати рішення. Документують порушення прав людини на Донбасі.

  1. Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Політичний, вірніше, заполітизований теперішній український порядок денний виштовхує цінності прав людини на марґінес, що у суспільстві, включно з силовими структурами, може нормалізувати позаправове насильство. А критика з боку правозахисту буде як та вишивка «білим по білому». Треба встояти, треба співпрацювати з тими уповноваженими особами та інституціями, які розуміють, що цінності прав людини є запорукою демократії. А саме демократичне суспільство ніби будуємо.

  1. На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Думаю, недостатньо, та й зрушення є. Коаліція «Справедливість заради миру на Донбасі» досліджувала статеве насильство щодо тих, хто були у полоні. Працює центр «Ла Страда-Україна».

В антидискримінаційній тематиці все більше йдеться про рівні права чоловіків та жінок, тощо. Та, не буду приховувати, часом, більше від аналітиків, ніж тих, хто консультує людей «у полі», чую недоречні жарти на гендерну тематику.

 завантаження – копія

  1. Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Стамбульська конвенція, яку слід ратифікувати, ще й втілювати в життя. У ній йдеться про цілу систему відповіді на гендерне насильство.

Навчання для і моніторинг роботи судів і суддів, поліції. Притулки для потерпілих, куди легко потрапити і отримати повноцінну підтримку певний період.

Інформаційні кампанії мають тривати, як і по те, що насильство не є нормою, так і про те, куди звертатись по допомогу. 

  1. Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Нехай назву всіх тих, хто обрали своїми цінностями права людини. І тих, хто не обирали, а просто діяли – допомагаючи, рятуючи людей, тоді, коли інші били чи продавали їх речі чи своє ім’я. Й тих, хто зараз надає голос тим, кого не чутно.

Спілкувалась Тамара Марценюк

comments powered by Disqus