4 березня 2022 року російський літак скинув 500 кг бомбу та три ракети біля будинку вчительки Тетяни Гвоздь у селі Красне. Це за 30 км на південь від Чернігова. Авіаудар зруйнував будинок родини. Люди вижили, а ось їхній односелець, 31-річний Роман Бикчанов, – ні. 

До звільнення області селяни ще багато разів відчуватимуть смерть, яку несуть російські авіаційні та артилерійські обстріли. Бачитимуть, як горять будинки сусідів. Так озброєний ворог воюватиме з цивільними. Свою історію Тетяна Гвоздь розповіла для проєкту “Трибунал для Путіна”. Задокументували свідчення ГО “МАРТ” та Громадська спілка “Освітній дім з прав людини в Чернігові”. 

“Про АТО ми знали з телевізора та через хлопців, які там воювали”

Коли почалася повномасштабна війна, Тетяні Гвоздь було 60 років. Вона – вчителька української мови та літератури, більшу частину життя прожила в селі Красне на Чернігівщині. Будинок родини був вздовж траси М01, яка сполучає Чернігів з Києвом.

“Я багато читала про війну, дивилася фільми. Але не було й думки, що вона може повторитися. Звісно, в Україні вже 8 років була АТО/ООС. Але, відверто, про ту війну ми знали лише з телевізора та через наших хлопців, які там воювали. У те, що війна прийде в дім у ХХІ столітті, – вірити не хотілося”, – розпочинає розмову Тетяна Гвоздь. 

Але війна прийшла. Рано вранці 24 лютого 2022 року жінці зателефонувала сестра і повідомила, що російські військові бомблять Гостомель, Бориспіль, Київ… Решту подробиць Тетяна побачила в новинах. Жінка нашвидкуруч зібрала речі та документи і з острахом думала, що буде далі. Та довго на це “далі” чекати не довелося. Уже за кілька днів вулицями пройшли українські військові. Вони шукали воду, речі, але в селі не зупинялися.

Друзі телефоном розповідали Тетяні про бої в селі Рівнопілля, що за 40 км на північ від Красного, радили виїжджати. Але в жінки були корова, теля, поросята та інше господарство. Залишити його напризволяще вона не могла.

Бомба впала за кілька метрів від дому, родина вижила дивом

4 березня 2022 року починався звичайний день, просякнутий буденними справами у війні. Тетяна погодувала своїх тварин. А потім увімкнула новини, сіла в крісло і задрімала. Далі події розгорталися зі швидкістю падіння бомби, яку скинув російський літак. Але за ці секунди подумати та відчути жінка встигла багато. 

“Крізь сон я почула голосний гул. Зрозуміла, що на хату насувається щось страшне, і від мене вже нічого не залежить. Було враження, наче на дах сідає літак. Хату кидало в різні боки. Я інстинктивно накрила голову руками, зкрутилася калачиком… Коли епіцентр того гулу пройшов, відкриваю очі, а кругом курява, нічого не видно. Потім пил та дим трохи осіли. Я огледілася: стіна напіввивалена, вікон та дверей немає, понівечені речі, техніка, меблі лежали посеред хати. Від шоку я спочатку зацепеніла, потім прийшло розуміння: вижила. А далі мене охопила страшна тривога – де ж мої? Адже чоловік та син теж були в хаті”, – пригадує миті обстрілу свого дому Тетяна. 

Як виявиться пізніше, того ранку російський літак скинув бомбу ФАБ-500 за кілька метрів від її будинку, а навколо поцілив ще трьома ракетами.

Рідні Тетяни дивом вижили. Коли літак наближався, чоловік стояв біля вікна. Почувши гуркіт, відійшов, хотів вийти на вулицю, але ще не встиг. Відтак його врятували дві стіни коридору. Син на мить прильоту був у ліжку в своїй кімнаті. Хлопець ще оговтувався від коронавірусу, на який вся родина перехворіла напередодні війни. В тій кімнаті так само знесло вікна та двері, зруйнувало стіну, на дрізки посікло шафу та інші меблі. Але більшу частину уламків взяла на себе чавунна батарея біля ліжка. Фактично, вона його врятувала від поранень.

Українських військових, техніки чи складів боєприпасів біля хати не було. Але попри це російський літак цілеспрямовано скинув бомби та ракети на подвір’я цивільних.

“Чую крик “А-а-а-а!.. І розумію, що за ним стоїть щось більше, ніж моя розбита хата”

“Я побачила, що мої живі. Вибігла на вулицю. Я була у шоковому стані, сварилася на літак, що поволі віддалявся від села. А потім чую десь неподалік такий нелюдський крик: “А-а-а-а-а-а!”. І тут я розумію, що за ним стоїть щось набагато більше, ніж моя розбита хата…”, – говорить жінка.

Вона побігла на той звук. Дорогою побачила зруйнованим дім сусіда. А за ним – автомобіль на городі. Біля нього лежав один чоловік, а інший стояв весь у крові і кричав оте страшне “А-а-а-а!!!”. Він був у стані шоку, не міг зв’язно говорити.

Бомби та ракети, які зруйнували будинки селян, того ранку вбили цивільного, 31-річного Романа Бикчанова – батька трьох дітей. Наймолодшому на початку війни ледь виповнилося 2 роки, найстаршому – 8. Як виявилося пізніше, Роман відправив дружину з дітьми в будинок її бабусі, що на околиці села. А сам із братом та дядьком залишився вдома. Але обстріли посилювалися, відтак він вирішив їхати до своїх. Авто ніяк не хотіло заводитися. А потім був літак… Отак уламки російських бомб та ракет зробили дружину Романа вдовою та осиротили його дітей. 

“Ти не знаєш, кине він бомбу на голову тобі чи сусіду, і скільки буде цих бомб”

Кілька днів літак кружляв над селом тричі на добу. Прилітав, як на роботу, о 4.45, 18.45 та 23.45. 

“Вдруге він (літак. – Авт) прилетів до нас ввечері того ж дня. Коли я знову почула той гул, то впала на коліна. Я не читала, я кричала молитви. Це дуже страшно! Ти стоїш і розумієш, що смерть поряд, а ти не можеш нічого вдіяти. Ти не знаєш, кине він бомбу на голову тобі чи сусіду, і скільки буде цих бомб… Наш односелець, який застав тут Другу світову, розповідав: фашисти за весь час скинули на Красне одну бомбу і ту за селом. А рашисти літали над нами тричі на день”, – ділиться жінка.

За час боїв на Чернігівщині в селі згоріло чимало будинків. Одного разу Тетяна Гвоздь знову опинилася за крок від смерті. Саме стільки розділило її та відстріляну гільзу від касетного боєприпасу, яка пролітала повз. Пізніше її знайдуть на городі неподалік. 

“Ми місяць жили в страху, в постійному відчутті, що будь-якої миті можеш померти. Спочатку були літаки, потім ми опинилися на лінії вогню… Якоїсь миті приїхали українські військові і попросили нас та інших людей, що жили вздовж траси, виїхати вглиб села. Вони думали, що не зможуть втримати село. Але дякуючи Богу та нашим солдатам, в окупацію ми не потрапили. Тільки село зазнало руйнувань та втратило своїх мешканців”, – резюмує жінка. 

На подвір’ї, де минула молодість подружжя Гвоздів, де виросли їхні діти, досі вирва від ФАБ-500, як нагадування про те, що і так ніколи не забути…

Авторка Наталія Найдюк