“Двоє військових при мені сперечалися: дострелити мене чи лишити” – розповідь вцілілого під час окупації Чернігівщини

Це сталося 4 березня 2022 року в одному із сіл на Чернігівщині. Четверо цивільних – Микола, його син Петро, зять Олексій та сусід Павло (імена змінені на прохання героїв) – поверталися в окуповане за день до цього село. Там, серед ворогів, залишилася донька та онуки Миколи. Чоловіки спостерігали за селом із лісосмуги кілька годин. Була цілковита тиша. Здавалося, воно вимерло разом із людьми, худобою та домашніми тваринами. Кожен думав про своє, але одна думка була спільною: “Невже всіх убили?”. Микола з супутниками рушили вперед. А коли вийшли на відкриту місцевість, навкруги засвистіли десятки куль. Їх без упину випускали восьмеро російських військових, що несподівано з’явилися з-за крайньої хати. Так, серед білого дня вони розстрілювали чотирьох беззбройних людей у цивільному одязі. Одна із куль влучила в Миколу і назавжди змінила його життя. 

Ця історія написана зі свідчень Миколи та його зятя Олексія, які вони надали для проєкту “Трибунал для Путіна”. Задокументували свідчення ГО “МАРТ” та Громадська спілка “Освітній дім з прав людини в Чернігові”.

Металеві ворота зминалися, наче папір

До повномасштабного вторгнення Микола вів активне життя. Хоча уже вийшов на пенсію, але працював завгоспом на місцевому підприємстві, тішився онуками і у вільний час їздив у село на дачу.

24 лютого 2022 року він, як і більшість українців, прокинувся від вибухів. Зідзвонившись із рідними, вирішили перечекати бойові дії на дачі у селі. Здавалося, туди росіяни не зайдуть. Їхати до нього кілька кілометрів від центральної дороги, а за селом – лише ліс та річка, нічого стратегічного чи цікавого. Але сталося інакше. 

“Ми чули, як обстрілюють Чернігів, сусідні села. Знали, що мосту вже немає. Через село постійно літали снаряди. Потім додалося брязкання ланцюгів на Десні: то росіяни будували понтон… Погріб у нас ненадійний, тож донька з онуками пішла до будинку знайомих на іншій вулиці, а ми, чоловіки, залишилися вдома. 3-го березня вибухи, які дошкуляли останні дні, раптово стихли. А за 2-3 години ми почули шум за селом: лугом поїхала російська техніка”, – згадує Микола початок окупації.

Він подумав, що побачивши в одному погребі чотирьох чоловіків, окупанти їх розстріляють. Тому люди перейшли у сусідній двір, де ніхто не жив: там скрізь була висока трава та надійний погріб. Про всяк випадок, чоловіки попередньо домовилися, куди тікатимуть у випадку небезпеки і де зустрічатимуться. 

За кілька годин у селі вже гули БМП та БТРи. Крізь щілину в паркані Микола підгледів воєнні машини, на яких сиділи російські військові і стріляли по хатах та верхівках дерев. Усі четверо чоловіків зайшли до погреба і закрилися. Вже звідти Микола чув, як у його будинку тріщить скло, як зминаються, наче папір, металеві ворота… Так агресивно, нахабно і по-руйнівному в село заходили окупанти.

Коли гул пристих, Микола пішов перевірити свій двір. Побачене шокувало: двері вибиті, всередині безлад, усі речі розкидані, ворота та паркан потрощені… 

“Я присів на ліжко, трохи відійти від шоку. Потім повернувся до своїх – а їх уже немає, пішли. Тож я домовленим маршрутом побіг за ними”, – каже чоловік. 

Зустрілися у визначеному місці в лісосмузі. Якийсь час учотирьох вони дивилися, як палає центр села, чули, як від вогню тріщить шифер. Кожен думав про своє, про рідних, які залишилися там. І ніхто з чоловіків не розумів, куди йти і що робити далі…

“Я відчував, де куля мені в ногу зайшла, де вона мені кишки ворочала, де зі спини виходила”

Порадившись, чоловіки вирішили йти у сусіднє село, де жили батьки Олексія, зятя Миколи. Цей населений пункт всього за 3 км, але росіяни туди не дійшли.

Там, у дворі батьків, стояло авто Олексія. На ньому чоловіки вирішили їхати в інший населений пункт, де, за чутками, бажаючим роздавали зброю. Та її там уже не було. Через блокпост до військових їх також не пропустили. Тож усі четверо повернулися до батьків Олексія. А на ранок вирішили прямувати в село, де залишалася його дружина та діти.

“Я взяв у сусіда бінокль і ми пішли. Йшли лісом, довго: залазили на дерева та дивилися, що відбувається в селі. Але геть нічого видно не було. Навіть з’являлися думки, що всіх людей забрали в полон чи постріляли. Дуже боявся за дружину та синів”, – розказує Олексій, зять Миколи.

На підході до села сусід Павло побачив у одному з дворів техніку й військових. Його теж помітили. Відтак чоловіки розвернулися назад, а коли вийшли на відкриту місцевість, в них полетіли кулі. Усі попадали й почали повзти.

“Їх було 8-10 людей, і всі одночасно стріляли по нам. Уявіть, кожен мо по магазину куль випустив, таке стрільбище. Свищить кругом, праворуч, ліворуч, над головою… Дуже страшно. Одна з тих куль влучила мені в праве стегно. Далі через кістку вийшла в живіт, пройшла скрізь кишківник і вийшла з тіла теж через кістку трохи вище копчика”, – згадує Микола момент поранення.

Росіяни підходили, стріляючи. Припинили лише, коли до чоловіків залишалося до 50 м. Микола втратив свідомість. Прийшов до тями на тому ж місці, коли російський медбрат робив йому укол. Чоловік не міг поворушитися, кров бігла з ноги та спини, все було залито червоним. Перший шок минав, все сильніше підступав біль і Микола почав розуміти, якого лиха накоїла російська куля з його тілом.  

“Я відчував, де вона мені в ногу зайшла, де вона мені кишки ворочала, де зі спини виходила… Я лежав отак і не розумів, що далі. Чую, один із військових каже іншому, що мене треба пристрелити. Інший відповідає – хай живе, може, викарабкається. А потім вони почали сваритися “по-туземськи” через це… Так я й залишився недобитий”, – ледь стримуючи емоції говорить Микола.

Чоловіка занесли в будинок. Машина його сина Петра була на ходу. Він просив росіян, щоб дозволили відвезти батька до лікарні. Але ті відмовили: попереду чотири блокпости, і там їх точно розстріляють із танка. Натомість російський медбрат запропонував вивезти Миколу у польовий шпиталь разом із їхнім пораненим. Інших варіантів порятунку не було. Тож Миколу завантажили на БМП із білим прапором та великим хрестом і повезли до річки, через понтон. Потім в одне село, Далі був польовий шпиталь у лісі. І зрештою гелікоптер, який переніс Миколу через кордон.  

“КГБ-ти” допитувалися, хто стріляв: свої чи росіяни

Зранку 5 березня гелікоптери із Миколою та іншими пораненими один за одним приземлялися в Гомелі. Людей перевантажили у спеціально обладнані мікроавтобуси та повезли до госпіталя. Там було гамірно та людно. Палати вщент забиті пораненими, вони лежали навіть у коридорах. Лікарі та персонал ледь встигали обслуговувати кожного. Згодом від санітарок та медсестер чоловік дізнався, що тут працюють лікарі з Санкт-Петербургу. Загалом це був величезний лікарняний комплекс, який складався з трьох частин: воєнного госпіталя, лікарні МНС і чорнобильського відділення.

Через поранення живіт Миколи налився чимось важким і збільшився в розмірах. Оперувати треба було терміново. Але в госпіталі до операційної була черга. Тож його повезли до чорнобильського відділення… 

Після операції і кількох днів у реанімації чоловіка перевели до палати. Там він зустрів земляка: його авто росіяни розстріляли, коли той виїжджав з родиною з села. Сина вбили, а донька та племінниця змогли виїхати з ним. За кілька днів у цій же палаті чоловік зустріне ще одного жителя Чернігівщини – пораненого в руку хлопця, років 14-15. Такі зустрічі були чимось рідним і “своїм”, що нагадувало про дім і допомагало триматися.

Через пару тижнів Миколу перевезли в Гомельську лікарню №4, що знаходиться за містом. Там він проходив подальше лікування та реабілітацію. У закладі було чимало цивільних українців, яких російські військові спочатку мало не вбили, а потім вирішили рятувати.

“В лікарні місцеві мені допомагали. Там був гарний персонал, догляд. Медсестри приносили з дому бульйоничики, мазі купували, яких у лікарні не було. Дістали телефон, щоб я міг подзвонити рідним, а то вони півтора місяці не знали, де я і чи живий. Також приходили “поговорити” якісь люди, думаю, то КГБ-ти. Спілкувалися не грубо, але постійно допитувалися, хто в мене стріляв наші чи росіяни. Я відповів, як є. У цій лікарні я пробув 40 днів”, – каже чоловік.

Микола вчився заново сидіти на ліжку, вставати, ходити. А потім на нього знову чекав вимушений переїзд, цього разу до табору при машинобудівному заводі. 

За останні майже два місяці для Миколи це вже було третє місце проживання. І з усіх воно було, мабуть, найкомфортніше. Невелика кімната на двох, ліжка, тумбочки, стіл… Туалет у кімнаті спрощував життя, бо Микола ще погано ходив після поранення та численних операцій. Їжу йому з другого поверху приносили інші пацієнти-бранці з України. Найбільше їх було зі східних областей України. 

У цьому таборі Микола пробув не довго. Чоловік дізнався, що, начебто, цей заклад для бранців орендував Червоний Хрест, а договір оренди закінчився, тож людей знову перевозили. Цього разу до геріатричного пансіонату.

Хто саме організовував переміщення людей і чи опікувався хтось централізовано українцями в Білорусі, чоловік точно не знає. Перевозили їх безпосередньо працівники лікарень або закладів, які їх приймали. Микола припускає, що частково цим міг займатися й Червоний Хрест. Кілька разів він отримував допомогу від його представників. Зокрема, перед від’їздом до пансіонату вони приносили калоприймачі, з якими мав ходити чоловік. Із побутовими проханнями можна було звернутися до представників закладів, де він перебував. Решту питань треба було вирішувати самостійно. 

“Пансіонат – це, по-нашому, будинок для старців. Зі мною туди поїхало двоє жінок з Бородянки 80-ти та 52-х років. Молодша була на інвалідному візочку.  У пансіонаті доживали віку колишні зеки, люди з певними відхиленнями, сліпі… Тут була недобра атмосфера. Мабуть, звідти виходять тільки вперед ногами. А я, чи не перший, хто вийшов на своїх двох. Але це буде потім…”, – ділиться Микола.  

Щоб повернутися додому, чоловік мав навчитися не просто ходити, а долати великі відстані. Адже Микола мав пройти понад 1 км між кордонами України та Білорусі. Тож попри поранення, калоприймач на животі і постійний біль чоловік поставив мету повернутися додому і обійняти своїх. Тому щодня він ходив, ходив, ходив… 

Зрештою, його тіло було готове здолати такий перехід. Але додому його знову не відпускали: виявилося, його український паспорт відправили в Мінськ на перевірку. Відправили тільки зараз, через три місяці його перебування в Білорусі. 

Так минуло літо і настала осінь. Микола чекав. Дні тяглися нестерпно довго. Люди в пансіонаті мали свої або батьківські спогади про Другу світову, але при цьому не соромилися виправдовувати напад Росії словами “не треба було жити краще нас”. Але найбільше дошкуляла невідомість: скільки ще йому бути на чужині, за 100 км від дому? 

Паспорт перевіряли три місяці. Так нічого й не знайшовши, повернули і дали добро на виїзд в Україну.

“Раніше я міг працювати, допомагати онукам, дітям… А зараз сиджу днями вдома і живу на пенсію в 3 тис. грн”

“Я на радощах дзвоню зятю, кажу буду йти. Домовилися про час. Ми збиралися виходити разом із жінкою на візочку. І от уявіть: директор пансіонату привіз нас до кордону, ми проходимо білоруську митницю, там перевіряють наші сумки, залишилося забрати паспорти в останньому віконці і здолати той кілометр до нашого кордону. І тут дзвонить зять: “Ні в якому разі не йдіть, біля митниці все заміновано, ви не пройдете”. Дзвонили всюди, шукали виходу, але заради однієї-двох людей розміновувати все не будуть. Добре, що митники не відпустили директора пансіонату, який нас привіз. А то що його робити: ні туди, ні сюди… І так ми знову повернулися в пансіонат. Морально було важко: розчарування, розпач, сум. На душі шкребе… Ось вона свобода, рукою подати. Здається, підстрибнеш і хату побачиш. І все це вислизає з рук”, – розчулено говорить чоловік.

Приїхавши в пансіонат, він у відчаї подзвонив сину. Той знайшов друзів – хлопці, які вже багато років жили та працювали в Гомелі, мали вночі вивезти батька з пансіонату. Микола попередив керівництво, що його заберуть, і так дістався до польського кордону. Там його зустрів син і повіз до Польщі. 

Ще пів року Микола пробув у Польщі. А на початку квітня 2023 року він нарешті повернувся до рідного Чернігові, де за тиждень його знову оперували. 

Чоловік зізнається, що ця трагедія назавжди змінила його життя. З активної людини він перетворився на таку, що днями вдома. Ні на що більше немає ані сил, ані бажання.

“Раніше я міг працювати, онукам, дітям допомагати. А зараз живу на пенсію в 3 тис. грн. Отаке життя. Операції та лікування в Україні безкоштовні, щось докуповуємо, але то по кишені не сильно б’є. А ось здоров’я вже не повернеш. Рани досі болять, тривожать. І емоційно важко”, – каже чоловік. 

Микола вже приїжджав до свого села, ходив по двору. А ось на місце, де його мало не вбили, піти не наважився. Не хочеться згадувати пережите. Хочеться забути все, як страшний сон. Але воно не забувається і кожного дня болем нагадує про себе…

Авторка: Наталія Найдюк