Мене звати Дарина. У нас з чоловіком двоє дітей – син та донька. Весь період активних бойових дій ми жили в Чернігові.

Діти… Я зрозуміла одне ‒ вони можуть гратися виглядати веселими, але… Знаєш, коли граються, то трішки емоційно забуваються, проте коли гра припиняється і настає знову якийсь важкий момент, то всі ці емоції, які вони переживали, починають їх накривати. Отак ніби шар за шаром, накладалося все на дітей. Емоції нікуди не діваються. Воно все всередині і буде якийсь момент, коли ця коробка відкриється. Емоційно дітям ще складніше ніж дорослим.

фото REUTERS

Дивлюсь по малій ‒ от ніби все було нормально і скільки пройшло часу [з моменту декокупації Чернігівщини – ред.] і сирена постійно в телефоні ввімкнена [про додаток «Тривога!»]. Не було такого, щоб ми вдома були в цілковитій тиші, і я з чоловіком постійно повторювали: «Війна не закінчилась, треба буть обережними». Але коли сирена спрацювала на вулиці [11 червня в Чернігові відновила роботу система сповіщення] Христину просто накрило за секунди. Їй 7 років. У неї знову піднялися спогади за той весь час як в підвалі були, коли навкруги все стріляло. Мала просто почала істерить, плакать ‒ реально злякалась. Зараз донька знову звикла що сирени лунають, але це до чергового моменту поки її отак не тригирне в чомусь. І, я думаю, що таки моменти будуть повторюватись.

Коли перший раз була сирена [24 лютого близько 14-ї години] і вона почала плакати, почала шукати місце де ховатись, кудись бігти.

У мене Захар (йому 9 років) постійно повторював: «Я ще такий маленький. Я не хочу помирати. Я хочу жити».

Він якось сказав «Я ще стільки всього не бачив, хочу все побачити». Ти маєш спокійно пояснювати ситуацію і, коли ти спокійна, діти видихають, беруть себе в руки і заспокоюється.

Даю дитині час поплакати, обіймаю, з одного боку. З іншої сторони, стараюся, щоб він не розкисав повністю, щоб не занурювався дуже глибоко в оці всі відчуття. У такі моменти намагаюся завантажити якоюсь роботою. «Бери сестру за руку. Де твоя сумка? Знайди зарядку», ‒ кажу сину.

Фото з мережі інтернет

Коли ми в часи активних бойових дій в Чернігові в підвал бігали, Захар знав: якщо лунає сирена і мене нема в квартирі, то він має взяти Христину за руку. Потім разом мають швидко взутися. У нього є валізка з документами. Він пам’ятав, що вони [документи] мають обов’язково бути з ним. «Ти повинен знати хто ти, як твоє прізвище, не зважаючи є тато, мама поруч чи немає», ‒ казали ми йому з чоловіком. І він оце з цією валізкою та Христиною спускалися в підвал…

Спочатку у дворі було п’ятеро дітей, потім сусіди поїхали з міста і десь з половини терміну залишились тільки мої. Здебільшого ми намагалися робити так, щоб діти не були в квартирі самі. Бувало що, наприклад, знайду якусь картошку, купити її можна на декілька квартир і то одна не донесу. Тому ходили ми вдвох із чоловіком за продуктами.

Коли йшли за харчами чи іншими потребами в місто, найчастіше діти залишались з сусідами в підвалі. Вмикали їм світло і вони там сиділи.

Сусід розповідав: «Сирена тільки завила, ми от-от двері квартири успіли відкрить, а вже малі мчать у підвал вдвох за руки з валізкою».

Я старша в сім’ї і знаю що це таке, коли ти маєш за кимось приглядати. Тому в цілому не насідаю що треба обов’язково гратись разом, треба бути ледь нерозлучними. Тому взагалі син може гратися окремо з хлопцями якщо хоче. Та завжди кажу: «Якщо ідеш у двір, маєш обов’язково сказати сестрі». Вчу, що вони мають знати, де хто з них знаходиться.

Хоча з війною все трохи змінилось. Коли Захар розкисав, то Христина його втішала. Коли ми затримувались і мала починала киснути, він їй казав: «Так, не нада плакать. Мама прийде, вони завжди приходять». Вони доглядали один за одним.

Фото ua.depositphotos.com

І, насправді, я їм казала, що може щось статися, а мене і тата поруч не буде і в цей момент вони повинні бути вдвох. Ми розуміли, що в екстреній ситуації може бути так, що ніхто про них не подумає. Тому, в першу чергу, покладалася на те, що вони мають бути удвох. І так до сьогодні. Я думаю, що це трошки тримало їх зібраними.

Захара накриває по-своєму. Він, наприклад, бачить десь розбомблений будинок і може почать плакать через це. Каже: «Так шкода». Коли він подивився кліп «Стефанія», почав розпитувати про що пісня, я йому розповідала: це про війну, що дівчинка залишилась без мами, хтось загинув і в нього одразу «Я не буду без тебе, як я буду без тебе?», а потім: «Я не хочу помирати, боюсь там буде темно». У цей момент кажу, що все добре. Але якщо казати що все добре і в якийсь момент дитина залишиться без тебе, розумію, що вона не впорається. Тому казала, що може буде так що мене не стане, але ви будете вдвох. У нього в голові має бути розуміння, що всі ми смертні. Краще нехай це буде зараз, ніж він зламається від смерті близької людини.

«Як я буду без тебе?», ‒ запитує якось Захар. «Синку, я ще не збираюся вмирати», ‒ кажу у відповідь. А потім він розказує, що буде, коли йому виповниться 90, ходити до мене з дружиною. Проте каже: «Я, мабуть, буд старенький і тебе, мабуть, не буде, но я буду до тебе приходити на кладовище». Не знаю наскільки це добре чи погано, але…

До вторгнення були тільки такі моменти:

‒ У тебе була мама?, ‒ запитує.

‒ У всіх була мама і в мене також.

‒ А де вона зараз? Ти сумувала за нею?

‒ Її вже немає. Але тепер у нас з чоловіком є ви і у нас сім’я. У житті це нормально, що хтось народжується, хтось помирає, ‒ розповідала йому.

І в нього вже формується розуміння, що це такий цикл і це не викликає таку прямо паніку.

Проте, коли літали ракети і було розуміння, шо можеш померти прямо тут і зараз, то Захар казав: «Я не хочу помирать, я ще такий маленький, я хочу побачити світ». Кожного разу було щось інше типу «я хочу побачити інші міста», «я хочу вирости» не було якогось одного бажання, але він розумів що він маленький, що іще не виріс.

Фото UNIAN

Спочатку син з донькою не розуміли як це нема продуктів у магазині. Я їм показувала фото, але вони не могли цього прийняти ‒ «Як це нема?». Так само було і зі світлом. «Зараз дядя відремонтує!», ‒ казав Захар. Відповідає, що ворожі літаки літають, не будуть ремонтувати, бо це небезпечно. Це все було складно пояснити, а дітям складно зрозуміти. Потім ми розмовляли, кажу: «Без інтернету і світла можна жити», а вони погоджувались. Бо для них до цієї ситуації такого не існувало ‒ як це світ без інтернету, світла або води?

Коли вмикали світло, син знав, що треба швидко поставити телефон на зарядку, шнур має бути отут завжди. Може буть тільки 15 хвилин, щоб його підзарядить.

Вони все ж якось зрозуміли, що ми не можем поремонтувать світло. Засмучувались, сердились на росію, яка прийшла сюди і ми немає як дивитись мультики. Пояснювала, шо мультики з інтернетом ‒ це не найголовніша проблема. Хтось зараз сидить без їжі, а без мультиків можна обійтися.

Ще у нас були ігри, грали в доміно, карти, знаходили дітям різні заняття. У нас була ціла процесія: годин у дев’ять вечора, не залежно стріляли чи ні, ми спускалися в підвал і у нас була «вечірка» з іграми.

Зараз ми намагаємося повернутися до нормального життя на скільки це взагалі можливо. Попереду іще питання навчання в школі, але зараз стараюся приділити більше часу дітям і допомогти їм призвичаїтися до нових умов.

Фото Ігоря Стародубця

*Цей матеріал створено ГО “МАРТ” за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства».